У невеличкому приміщенні майстерні, яке наповнене запахами клею та фарби, працює 4 чоловіки і… одна жінка — Євгенія Яківна Пешко. Та чомусь на її робочому місці найбільше взуття і сумок: за кілька років роботи заслужила довіру у своїх клієнтів. Майстриня підняла очі бодай на мить, щоб подивитися, яка особа нею зацікавилась. Запросила присісти і знову взялась до роботи: вшивала замка. Каже, що з хвилини на хвилину клієнтка має зайти за своїми чобітьми, мовляв, треба поспішати.
— Вам треба молоко видавати за шкідливість роботи: у майстерні хімією пахне, якось задушливо, — знітилась я.
— Та я вже звикла до цих запахів за 55 років (жінка працює із 1955 року)! — посміхається Євгенія Яківна, — і не мала проблем зі здоров’ям...
Євгенія Пешко з дитинства була наполегливою і цілеспрямованою: добре вчилася, школу закінчила з відзнакою, обрала фах медичної сестри і поступила у Луцьке медучилище. Та батько-чоботар із Горохова ніяк не міг із цим змиритися і наполіг покинути заклад, натомість піти у школу крою та шиття. Ази кравецької майстерності уже знала, тому навчалась, вдосконалюючись. По закінченню школи влаштувалась із подружкою на взуттєву фабрику в обласному центрі. І лишилась там до останнього дня роботи фабрики.
— Я працювала швеєю на потоці 10 років, — пригадує уже сивочола поважна жінка. — Згодом, коли побудувалась нова фабрика на вулиці Гордіюк, перейшла туди. Ретушувала взуття, підбирала фарби і шила. Це такий нелегкий труд! Я, бувало, вже шкодувала, що послухала тоді батька і покинула медучилище. Та життя ще раз довело непорушність істини — все, що не робиться — до кращого. На виробництві я зустріла свого майбутнього чоловіка.
От тоді робота для Євгенії стала задоволенням. Вона не раз задавалась питанням: де криється коріння справжнього щастя? І відповідала: в праці. І в умінні любити життя і людей.
— Щастя — це горде відчуття своєї вагомості, але, мабуть, найголовніше — це вміння віддавати всі свої сили, своє душевне тепло, полум’я свого серця сім’ї, — каже Євгенія Яківна. — І саме така самовідданість і робить людину щасливою. У мене був прекрасний чоловік (на жаль, кілька років тому уже помер), народилася донька. Ми якось з усим самотужки справлялись і всьому давали лад, ще й відпочивали щороку. Виробництво було ж шкідливим, а тому нам виділяли путівки в санаторії України. Кілька разів їздили в Польщу відпочивати. Більше ні в яких країнах так і не вдалось побувати, це вже зараз усі шляхи відкриті, а тоді… Але тепер немає змоги поїхати: мізерної пенсії ледь вистачає, щоб за квартиру розрахуватися. Добре, що маю трохи сил і здоров’я підробляти у майстерні: господар нам платить хорошу зарплату, та й клієнтів маємо багато, ось, подивіться, усе взуттям завалено.
Свою роботу сьогодні вона не просто виконує, вона живе нею і не втрачає душевної щедрості й оптимізму, працелюбності й старанності. Переступаючи сімдесятилітній рубіж, майстриня все ще весела і завзята. Зосереджена, заклопотана, не помічає, як дрібні краплини поту, немов роса, виступили на її чолі. Зараз майстриня-чоботарка підніме голову, примружить очі, огляне свій виріб і посміхнеться. Так усміхаються лише щасливі люди…