У серпні 2009 року кримське місто Джанкой потрапило до топ-новин — 192 дитини в ньому захворіли на дизентерію через неякісний кефір. Причина полягала в порушенні санітарних правил виробництва та пакування продукції. Однак йдеться не лише про те, що на конкретному підприємстві працівники-носії інфекції не помили руки. Подібні ситуації в Україні трапляються все частіше. Міністерство охорони здоров’я щороку реєструє в середньому 1500 випадків харчових отруєнь, близько 70% із них спричинені харчами промислового виробництва. Це свідчить про те, що чинна система контролю за безпекою харчової продукції застаріла і потребує термінового реформування.
Отримана у спадок від радянської системи, вона орієнтувалася на принципи тотального державного контролю, адже контролюючих органів підключалося чимало. Серед головних критеріїв їхньої роботи була висока кількість перевірок. За даними дослідження Міжнародної фінансової корпорації (IFC), 2008 року контролюючі органи навідувалися до 94% підприємств харчопрому. На жаль, «ефективність» такої роботи засвідчують вищенаведені цифри харчових отруєнь.
ГОСТи та ДСТУ, які лежать в основі чинної системи, хибують на обтяжливу деталізацію та жорсткість вимог і, парадокс, при цьому часто не мають чітких показників безпеки та не засновані на прозорих наукових критеріях. Наприклад, для виробництва сиру необхідно дотримуватися 94 обов’язкових стандартів, а для виробництва морозива — аж 177. Зате у більшості українські нормативно-правові акти передбачають нижчі вимоги до безпечності харчових продуктів, ніж міжнародні та європейські стандарти, що унеможливлює експорт української продукції на такі ринки. За даними Держкомстату України, експорт продуктів харчування не перевищує 25% від загального обсягу виробництва, а основними країнами збуту є країни СНД та Африки. До Європейського Союзу український сир потрапляє лише як сировина для плавленого сиру. До розвинених країн постачається хіба що казеїн, сухе молоко та інші види продукції, які потрібні для випуску дешевих харчів.
Отже, застаріла система забезпечення якості та безпеки харчових продуктів є однією з причин того, що Україна залишається сировинним придатком.
Крім того, українська система контролю якості дорого обходиться споживачам. Давайте знову згадаємо виробництво сиру і звернемося до уявного підприємства, що на цьому спеціалізується. Щоб вийти на ринок, підприємство розробляє та реєструє згідно з українськими вимогами технічні умови (ТУ), котрі прирівнюються до державного стандарту. Згодом, розпочинаючи виробництво, підприємство має довести, що виготовляє сир відповідно до своїх ТУ, тобто сертифікувати продукцію. Для цієї процедури необхідно надіслати кілька зразків продукції до лабораторії Держспоживстандарту. Але лабораторні тести шукають у сирі лише те, що має відповідати ТУ, і не зважають на те, що може бути шкідливим для любителів бутербродів — важкі метали, токсини тощо. Якщо ТУ дотримано, продукція отримує сертифікат відповідності. Наявність токсинів перевірятимуть інші відомства. Але таке дублювання контролю впливає на вартість кінцевої продукції, адже всі ці процедури зовсім не безкоштовні для підприємства. Це при тому, що варто згадати й наступне: решта сиру в партії, яка виготовляється, теоретично може бути іншою, ніж контрольний зразок.
Тож, виходить, уся система контролю не може гарантувати не лише безпеки харчування, але навіть відповідності сиру його рецептурі.
Одним із інструментів, який покликаний допомогти виробникам контролювати безпечність продукції на своїх підприємствах, є всесвітньо визнана система управління безпекою харчової продукції НАССР (Hazard Analysis and Critical Control Point). Однак серед майже 20 тисяч харчопереробних підприємств України її запровадили лише близько 80. Стандарти треба зробити добровільними не лише юридично, але й на практиці, та нарешті відмінити обов’язкову сертифікацію на харчову продукцію, оскільки відповідну постанову КМУ вже прийнято. Безпечні харчі — це гарантія нашого здоров’я. Тож ми не повинні залишатися байдужими до державної політики в цьому питанні.