Виклики для нового президента

Президентські вибори - 2010: попередні підсумки перед проміжним фінішем

Звідки походить загроза світові Або Третій Рим-476

Грудень 2009 року запам'ятався не тільки різкими стрибками погоди - від лютих морозів до весняного тепла, не тільки безпрецедентними сніжними бурями, що бушували на півдні України, і навіть не перипетіями виборчої кампанії. Саме в цей місяць знайшли реальні обриси спроби здійснити політичний реверс України убік сьогоднішньої Росії.

Не чекаючи закінчення президентської виборної кампанії, російська сторона й проросійські політичні сили в Україні маніфестували й почали практично реалізовувати зовнішньополітичний курс держави, альтернативний нинішньому.

Окремі пропоновані кроки дійсно носять взаємовигідний і прагматичний характер. Мова, насамперед, про військово-технічне співробітництво. Зокрема, до таких відноситься включення в російський держоборонзамовлення модернізованих військово-транспортних літаків АН-124 і готовність російської сторони повернутися до спільного проекту АН-70.

Російська сторона повертає борг по проекту АН-70, і, незважаючи на те, що практично всі ці засоби йдуть на оплату робіт російським підприємствам - учасникам проекту, створюється позитивне тло взаємодії, починається новий етап конструктивного ВТС між двома країнами.

Активізувалися дипломатичні контакти, у тому числі й на рівні міністрів закордонних справ. Трохи зм'якшився тон російських ЗМІ (скандальні заяви Рамзана Кадирова не беруться до уваги). Намітився й ряд інших рухів.

Ці досягнення варто всіляко привітати, підтримувати й розвивати, тому що нинішній стан україно-російських відносин не адекватний ні інтересам обох сторін, ні очікуванням всіх зацікавлених міжнародних гравців.

У той же час відзначається й ряд негативних тенденцій. Зокрема, деякі політики й експерти з ходу перетнули лінію, сформульовану ще Олександром Пушкіним. Їхні заяви можна характеризувати як завгодно, тільки не як співрозмірні до сьогоднішньої ситуації.

Приміром, колишній заступник голови адміністрації президента Леоніда Кучми, а нині керівник неурядової організації Анатолій Орел під час однієї з конференцій висунув ідею про відмову обговорення із РФ таких принципових для України і її майбутнього тем, як необхідність нових гарантій безпеки України, проблеми ЧФ.

Реконструюючи цю позицію на основі уривчастих публікацій і заяв, можна стверджувати, що в цілому пропонується принципово змінити українську зовнішньополітичну стратегію, згорнувши політику євроатлантичної, а де-факто і європейської, інтеграції, повернувшись до інтеграційних проектів на пострадянському просторі, "під високу руку білого Царя".

У самих пропозиціях немає нічого особливо нового, подібні погляди неодноразово пропонувалися суспільній увазі, особливо в 1990-х роках з вуст комуністів. Важлива відвертість і погляд.

Відкат на 10 (а може 20?) років тому пояснюється "перезавантаженням" у відносинах США й РФ, формуванням стратегічного альянсу Європи й Росії, іншими причинами. У загальному - усім, крім власне інтересами України.

Більше того, ці інтереси просто ігноруються як несуттєві. Наприклад, якщо Росія в особі президента Дмитра Медведєва демонструє свою заклопотаність проблемами європейської безпеки, те близькі по змісту українські ініціативи про посилення Будапештських гарантій оголошуються "провокацією".

Зовнішня політика - продовження, і більше того - функція політики внутрішньої. Ця максима справедлива завжди й скрізь. І пропозиції, висунуті можливими керівниками зовнішньої політики, важливі не тільки самі по собі, але і як показник того, що ж будуть робити ймовірні переможці президентських виборів.

А нині, поки ще в небі над Україною блискають передвиборні пропагандистські феєрверки, осягти щирі наміри майбутніх правителів не тільки цікаво, але й життєво необхідно.

Істотно перебільшуючи, основним змістом сьогоднішньої української політики за  останні 20 років можна назвати тривалу боротьбу двох націоналізмів, двох націоналістичних рухів: великоросійского й українського.

Ці сили виступають під різними прапорами й у різних обличчях, виряджаються в тоги імперців і ліберальних космополітів, істинно православних і національно свідомих...

Ця боротьба охоплює всі сфери громадського життя. Націоналізми конфліктують не тільки й навіть не стільки в питаннях мов або історичної пам'яті. Зрештою, гуманітарні проблеми - скоріше вдалі символи, ніж предмет суперечки.

Все набагато серйозніше. Адже на кону - доля великої європейської держави, іншими словами мільярди, якщо не трильйони. Гра того варта.

В ідентифікації конфронтуючих сил важливо й принципово лише одне. Українські націоналісти різних толків розглядають Україну як окрему геополітичну сутність і намагаються, безумовно, з далеко не однаковою мірою послідовності, успішності й ефективності виходити з її інтересів, тоді як великоросійські - свідомо або несвідомо бачать у нашій країні більш-менш своєрідну провінцію Росії, якусь варіацію на тему рідних їм беріз й осик, незалежність якої - якесь історичне непорозуміння, помилка, яку, тим чи іншим шляхом варто виправити якнайшвидше.

Мова, звичайно ж не про анексії, вона практично неймовірна, тут повністю згодний з думкою Збігнева Бжезинського - цілком достатньо права російського вето на найважливіші політичні й економічні рішення.

Думаю, не варто в черговий раз пояснювати, що ні про яку функціонуючу демократію у васальній країні говорити не слід. Позиція великоросійських націоналістів у незалежній Україні споконвічно збиткова. Тому так різкі їх слова, так часто тягнеться рука до відсутнього (поки?) батога.

Можу стверджувати як безпосередній очевидець: при всіх широко відомих проблемах, і перший президент незалежної України Леонід Кравчук, і другий Леонід Кучма, і третій - Віктор Ющенко були націоналістами українськими, тому що інтереси Вітчизни, звичайно в різному розумінні, були для всіх їх найважливішим пріоритетом на посту глави держави.

Переконаний, що основні кандидати на пост президента не менші патріоти, ніж їхні попередники. Однак короля робить свита. І із цим, на жаль, є питання, і немалі.

І останнє. У Росії зараз, у тому числі й з найвищих трибун, багато говорять про модернізацію, про осучаснення країни. Завдання розвитку не менш, якщо не більше, актуальні й для сьогоднішньої України. Рішення таких завдань неможливо без поглиблення й розширення контактів із країнами Європейського Союзу й США, Канадою, зберігаючи добросусідські партнерські відносини з Росією.

А для цього треба, насамперед, мати мужність говорити своїм голосом, формулювати й відстоювати свої інтереси.

Принципово, щоб зовнішньополітичні партитури писалися в Києві, а не в іноземних столицях. Де конкретно - у Кремлі, Вашингтоні або Брюсселі - не так уже й важливо. При всіх можливих ракурсах нового президента - саме ця мужність і становить основну вимогу й критерій оцінки його дій суспільством.

Автор Володимир ГОРБУЛІН